LocationsСвої своїм: як «ВідНОВА:UA» залучає молодь до відбудови країни
19 January 2024
Вистави, екскурсії, знайомства з людьми з різних регіонів, танці та пісні та майстер-класи – а що, якщо все це про відбудову України?
До відбудови держави готові долучитися 72% молоді – про це свідчать дані дослідження «Вплив війни на молодь в Україні». Проте зараз тільки 1% насправді доходить до активних дій, адже молоді люди часто просто не розуміють, що робити та до кого звертатися. Саме тому у 2022 році Програма розвитку ООН (UNDP) у партнерстві з Міністерством молоді та спорту України започаткували програму «ВідНОВА:UA». В її межах проводять молодіжні обміни для молодих людей із різних регіонів України. Одна програма триває 5 днів, включає як фізичну активність, так і освітньо-культурну складову. В основу програми закладені принципи популяризації волонтерства, залучення молоді, сприяння соціальній згуртованості. Завдяки знайомству з однолітками із різних областей, відвідин нових громад учасники підвищують власну обізнаність про культуру, історію різних куточків країни та силу розмаїття.
У 2023 році відбулося 24 обміни у 12 областях України, у яких взяли участь 720 учасників від 18 до 35 років. В результаті відновили 24 молодіжних центри та простори, які вже відвідало понад 11 тисяч людей.
У 2024 році організатори обіцяють не тільки повторити масштаби обмінів, але й залучити громади в інших областях України.
Ми поговорили з учасниками Національної програми залучення молоді до відновлення країни «ВідНОВА:UA» та дізналися, чи складно потрапити на обмін, як виглядав типовий волонтерський день, у яких заходах брали участь і що змінилося в їхньому житті після цього досвіду.
Микола Білик, 31 рік, м. Запоріжжя
Я намагаюся по максимуму долучатися там, де мені цікаво і важливо. Працюю на радіо, викладаю польську, залучений в кілька польсько-українських проєктів – наприклад, ми робили вуличні квести у 8 областях України. До того працював у театрі актором, у філармонії солістом-вокалістом, пишу музику і пісні, доєднуюся до громадських ініціатив, наприклад, до «Будуємо Україну разом». Власне, «ВідНОВА:UA» чимось схожа, але у цій програмі багато культурно-освітньої складової — тобто дозовано робота, навчання, дозвілля, спілкування тощо.
Влітку я разом з колегами-дівчатами робив навчально-туристичний квест по Миколі Леонтовичу, який прославив «Щедрика». Вони розповіли мені про можливість податися на обмін від програми «ВідНОВА:UA». Я одразу зацікавився, тому що ці колежанки дійсно горять тим, щоб розвивати свою місцевість. Мене це надихає, хочеться відгукуватися і допомагати. Тому я зареєструвався, що зайняло близько 5 хвилин, — й мене відібрали.
Програма проходила у Тульчині Вінницької області. Паралельно у мене було дві роботи, але заради цієї п'ятиденної пригоди я все посунув. До того я вже був в Тульчині, вважав це незвичайним місцем, де творив Микола Леонтович, живуть колоритні та душевні люди, стоїть неймовірний палац Потоцького.
Були активності на знайомство одне з одним, екскурсії по місту, творчі завдання, мистецькі заходи. Ми дивилися фільм «Щедрик» просто неба біля палацу Потоцьких та виставу київського театру «Сузір’я» про Розстріляне відродження. Для багатьох учасників це була найяскравіша подія за весь тиждень, тому що відбулося певне усвідомлення рівня майстерності наших митців і трагедії їхнього морального та фізичного знищення.
Спеціалісти з різних сфер проводили для нас тренінги: блогери, бізнесмени, журналісти, коміки та інші. Вони ділилися кейсами та практичними порадами — і все це від людей, які живуть своєю справою, а не просто зачитують тези з теорії. Розповідали ніби й вже зрозумілі тобі речі про проєктний менеджмент, але з великою кількістю нюансів. Я після цього звернувся до свого знайомого і запропонував зробити разом один проєкт. Напевно, це був важливий пендель, після якого я відчув натхнення робити щось через досвід інших людей, які розвиваються й іноді не за дуже сприятливих обставин.
Звичайно ж, була робота. Ми працювали в просторі Тульчинської публічної бібліотеки, що біля палацу Потоцьких. Там в старому приміщенні вирішили зробити сучасний простір, де б проводили нетворкінги, презентації та інші події. Ми поклали ламінат, десь пофарбували та пошпаклювали стіни, одну навіть розписали карпатськими пейзажами. Ще працювали у подвір’ї: викосили чагарники, зробили з палетів дерев’яні диванчики, облаштували місце для вогнища, біля якого вечорами зустрічалися, співали та спілкувалися. Тому зараз дуже радісно, коли на сторінках Тульчинської бібліотеки у соцмережах я бачу, що у них проходить купа заходів у класному сучасному просторі, який раніше був страшним і радянським. Приємно, що це місце, в якому зараз багато життя і людей, які сприяють розвитку Тульчина та України.
Ми мали такий насичений графік, що навіть втомлювалися, але якби мене запитали, чи хотів би я щось викинути, — ні. Це було класне виснаження від прожитого на повну кожного дня. Ми розмістилися в єдиному готелі в Тульчині по кілька учасників у номері. Наш побут був детально спланований: прокидалися раненько, потім була руханка, далі — сніданок, після цього вже активності та робота. Але мені настільки легко працювалося, що може десь я і знецінюю свою роботу. Коли 20 людей активно роблять одну стінку, то це швидко і легко. Це ніби та внесок кожного, але невимушений. І це важливе спостереження — наскільки згуртованість полегшує процеси і як легко робити зміни.
На обмін з’їхалися люди з усіх куточків України: Одеса, Закарпаття, Харків, Луганськ, Київщина, Вінниччина, Черкаси, Канів, Запоріжжя. Це дійсно була класична молодь в європейському сенсі до 35 років. Серед нашої групи була пані з Канева, якій 35, і студенти по 18 років. Всі різні: хтось вчиться, хтось працює, хтось відкрив свій бізнес, хтось створив громадську організацію. Але об’єднує бажання впливати на зміни в країні, не чекати пасивно чогось від держави, а брати й робити. А також відкритість, адже для багатьох вирішальним чинником було знайомство з класними людьми, та цікавість до життя. Таким чином, коли багато людей перетинаються, в цьому народжується багато енергії рухати та розвивати.
Найбільше мені запам’яталися вечори, коли ми збиралися біля вогнища. В них було багато усвідомлення зробленого за день, єднання, гумору, легкості та обміну досвідом. Був вечір, коли нас повезли на узвишшя над Тульчином, бо саме місто з палацом лежить в низині. Цю поїздку ми умовно назвали «Лас-Вегас», тому що виглядало як в американських фільмах — ми зупинилися на пагорбі, дивилися на місто згори, спілкувалися, ділилися враженнями.
Найпотужнішим став дотик до людей, які реалізувалися у своєму напрямку і хочуть бути рушіями змін — для мене це була справжня підтримка. Багато хто стикається з розчаруванням чи депресією, а вони ніби пережили ці емоції та конвертували їх у силу. Для мене цінним було відчуття, що є такі люди в кожному куточку України, які на своїх місцях роблять щось важливе. Це мені надало натхнення робити особисті завдання, але з відчуттям, що я не один. Круто, що є такі люди, разом з якими 1+1 дає 11.
У нас з учасниками встигли з’явитися свої внутрішні цікавинки. Наприклад, словом цієї програми стало «обліпиха». Коли комусь бракувало любові, уваги, затишку, людина могла сказати «обліпиха» і ставалися масові обійми, тобто її обліплювали. Потім створили ще спільний чатик «ВідНОВА:UA family» — я бачу, наскільки він теплий та активний. Багато хто здружився і це ком’юніті продовжує активно існувати. Ми вже плануємо майбутні спільні проєкти або просто надихаємося одне одним.
Зоя Запорожець, 20 років, м. Київ
Я з міста Полтава, живу в Києві вже четвертий рік, навчаюся на архітектора та працюю комунікаційницею і графічною дизайнеркою в Всеукраїнському молодіжному центрі. Паралельно з цим я ще голова студентської ради на своєму факультеті, тому постійно роблю різні події для молоді – наприклад, нещодавно з іншим факультетом ми організовували ретрит перед заліковим тижнем. Робили майстер-клас, запрошували спікерів, проводили обговорення, дивилися фільм «Земля у вогні». Тобто те, чим займається «ВідНОВА:UA», для мене дуже близьке, адже це і громадська активність, і залучення молоді.
Програма «ВідНОВА:UA» здійснюється за участі Всеукраїнського молодіжного центру. Тому я часто під час роботи стикаюся зі звітами після програм, пишу про продукти, які ми робимо і про які комунікуємо. А у мене є особливість, коли я починаю щось робити, мені цікаво з різних боків побачити процес. Наприклад, колись я була серед організаторів конкурсу краси, а одного разу я вирішила взяти у ньому участь. Так вийшло і з «ВідНОВА:UA», я вивчила інформацію про програму і загорілася взяти у ній участь. На собі відчути те, про що я пишу. Тож я заповнила заявку і мене відібрали на програму в Уланів Вінницької області.
Перший виклик, з яким стикаєшся, — ти маєш сам доїхати до точки. І це насправді дуже класна логістична практика: самому побудувати маршрут, зрозуміти, як добратися, розпланувати час. І вже тоді я була трохи засмучена. Коли мене відібрали саме в Уланів, я трохи поникла. Почитала про місцевість, зрозуміла, що це невеличке село – і мені здавалося, що створити там таку ж круту програму як в містах складно. Хоч у мене і немає жодних упереджень стосовно сіл, тому що я постійно туди їздила до бабусі.
Але в результаті реальність у тисячу разів перевершила очікування. Коли у перший день ми збиралися командою біля вогнища та проводили рефлексії, я зізналася, що мій настрій змінився на 360 градусів. Зокрема через те, що в одному місці зібралися класні люди, яких ти наче і бачиш вперше, але відчуваєш підтримку й добро, розслабляєшся і відкриваєшся.
Взагалі мета програми — відновлення молодіжних центрів на місцях. Ми особисто відбудовували приміщення, де раніше знаходилася бібліотека, потім відділення Нової пошти — це був складний об'єкт. Але нам допомагали професійні будівельники, які робили основні підготовчі роботи, ми ж більше фарбували та штукатурили. Найбільше в цьому контексті запам'ятався момент, коли нам дали перфоратор, пояснили, як ним користуватися, і сказали знешкодити один бортик біля стінки. Ми сильно захопилися цим процесом, зняли відео та навіть вигадали невеличкий танець. Учасники інших програм після цього запустили тренд під пісню «Satisfaction», проводили репетиції та вчили наші рухи, знімали та постили відео з перфоратором під цю пісню.
Одна з найцікавіших задач — намалювати щось на стіні. Оскільки у мене є візія у дизайні, а більшість учасників не вміла малювати, я взяла керівництво процесом на себе. Ми разом вибрали зображення – напис англійською у три рядки на весь розмір стіни — малярним скотчем зробили розмітку, а потім я всім допомагала розібратися та показала, як краще фарбувати. Учасники кайфували від процесу, адже їм доручили таку творчу роботу, та й це для них новий досвід. Один з них під час традиційної рефлексії навіть дякував мені, що навчила малювати.
Натомість я теж навчилася нового, наприклад, запам'ятала багато вправ, які можна проводити з молоддю. Вже навіть використовувала вправу «Годинник», де ти маєш умовно на кожну годину (в реальному часі це хвилина) призначити зустріч з людиною і поспілкуватися щодо запитання, яке ставить ведучий. Наприклад, «Яким героєм фільму ти хотів би стати?». Це цікаво, тому що ти придумуєш стратегію, як заповнити всі години й за одну хвилину швидко і зрозуміло висловити свою думку.
Для мене яскравим враженням стало те, що я навчилася готувати картоплю по-уланівські. У місцевих до повномасштабного вторгнення навіть встигло пройти два фестивалі, присвячені цій страві. Це їхній фірмовий рецепт і нам навіть проводили майстер-клас, як досконало втілити його в життя. Там нюанс в тому, що картоплю треба обсмажувати на багатті, а потім додати особливий соус. Виглядає як картопля по-селянськи, але смачніше.
Загалом на об'єкті ми проводили тільки 4 години на день, нам навіть подарували на пам'ять білі каски, в яких ми працювали. Кожен день, крім того, були зустрічі, тренінги, активності. Наприклад, одна з координаторок програми, Анастасія, співає в естрадному хорі – ми волали пісні разом з цими файними жінками. Або от був емоційний вечір з гармошкою, музикою та танцями, який запав у пам'ять. Проводили також екскурсію по сусідньому селу і хотіли везти нас туди на конях, але щось не вийшло. Попри все це ніяка втома не відчувалася, під кінець дня у мене навіть ще залишалися сили працювати.
А інколи після насиченого дня я виходила на вулицю, щоб подивитися на зорі. Мені дуже подобається, що в селах добре видно небо. І коли я так зводила очі до неба, наче поверталася в дитинство до бабусі. Відчувала себе як вдома.
Юлія Тимошенко, 21 рік, м. Зіньків, Полтавська область
З дитинства я захоплююся хореографією, спортивно-бальними танцями, акробатикою та гімнастикою. В цьому році закінчила Полтавський національний педагогічний університет, поки що працюю не за спеціальністю. Якось у Фейсбуці я натрапила на рекламу про програму «ВідНОВА:UA». Прочитала опис і подумала: «Круто, теж туди хочу!» — подала заявку і пройшла. Мені хотілося долучитися до відновлення нашої країни, хоча б маленьким своїм внеском, але бути причетною до цього. Допомогти людям збудувати молодіжні простори — для мене це було важливо. До того ж я хотіла просто познайомитися з крутими українцями, отримати незабутні емоції з користю і з задоволенням для себе. Так і вийшло.
Я провела незабутні п’ять днів у Пирятині Полтавської області. Хочу ще, тому чекаю наступний рік і сподіваюся, що мене візьмуть ще на одну програму. Бо ті емоції не описати словами, вважаю це найкращим періодом мого життя.
Ми відбудовували молодіжний простір, але у нас ще й були культурні заходи. В перший день ми знайомилися, розповідали, хто ми, чим захоплюємося і чому вирішили взяти участь у проєкті. Все в основному в ігровому інтерактивному форматі. Нас було 20 молодих людей з різних куточків України та 10 місцевих. В перший же день ми вже сиділи за одним столом, спілкувалися, а за весь період програми стали як одна дружня родина — ВідНОВА:UA family.
Фото: Анастасія Ткаченко / UNDP в Україні
На будівництві ми знаходилися всього 3-4 години на день. Перше, що у нас запитали, чи є алергія на щось, а також у кого є досвід. Наприклад, якщо хтось вмів малювати, йому давали завдання у цьому напрямку, або от були хлопці, які вже зналися на будівництві. Нас поділили на групи й призначили наставників, які допомагали всім, чим можна. Складнощів взагалі ніяких не виникало і не було такого, що будівельники закочували очі та з незадоволенням щось пояснювали, навпаки, вони готові були розжувати нам найменшу дрібницю. До того ж приїхали люди, які дійсно хочуть робити щось цінне, тож всі працювали злагоджено.
Мені запам’ятався театр «Сузір’я» з виставою «Народжені бути вільними» — я чекала її, адже всі розповідали з захопленням. Здається, під час вистави плакали усі, і я впевнена, що наша молодь має її побачити. Я навіть спеціально їздила до цього театру у Київ, щоб ще раз передивитися. Запам’ятався найбільший дерев’яний міст в Україні, де ми зустрічали світанок. Також був ще один непересічний досвід. Є старий мультик «Жив був пес», де співали за столом «Ой там на горі». Цю пісню ми почули наживо від тих самих виконавців, які озвучували її в мультику. Це прям були мурахи по тілу.
Кожен вечір у нас проводилася рефлексія, де ми ділилися своїми емоціями — і жодного разу не було такого, що щось не сподобалося або було зайвим. Організатори сильно постаралися, тому проблем не виникало. Я тепер завжди закликаю всіх знайомих заповнювати заявку та брати участь у програмі. Тому що ви дійсно ніколи про це не пожалкуєте і будете згадувати з теплом про цей досвід. Так за моєю рекомендацією вже троє людей поїхали в Дніпро на обмін, були дуже вдячні. Один друг сказав, що там він як заново народився.
Участь в обміні — це краще, що сталося в моєму житті. Як на мене, це не тільки про будівництво і відбудову, а про відновлення самого себе. Коли я повернулася додому, то подумала: «Клас, я теж хочу щось робити у своїй громаді». І ця програма зокрема про це — про натхнення для того, щоб змінювати своє середовище, своє місто, свою країну. В моїй громаді, наприклад, немає молодіжного центру. І я як заступник голови молодіжної ради тепер борюся за те, що він нам дійсно потрібен. В нашій громаді це складно пояснити, але я не збираюся здаватися, буду йти до кінця.
П’ять днів — замало. В останній вечір плакали усі, не хотіли розлучатися. Хоч ми всі різні, але приїхали з однією метою — нас це єднало. Мені здається, ми навіть змінювали одне одного.
Як на мене, «ВідНОВА:UA » — це пластир від внутрішніх ран. І я безмежно вдячна кожному організатору проєкту за таку велику роботу, яку вони проробили.
Максим Толочин, 19 років, смт Іванків, Київська область
Вже п’ятий рік я навчаюся в Київському педагогічному фаховому коледжі на адмініструванні та управлінні, живу та паралельно працюю також в столиці. Мені подобається використовувати нові можливості, знайомитися з людьми, подорожувати. Тож коли мій тренер по танцях скинув у спільний чат посилання на «ВідНОВА:UA», я подався та пройшов на програму до міста Тульчин у Вінницькій області.
Вирішив долучитися, бо життя було буденним, сильно все повторювалися і хотілося нового досвіду. Плюс я розумів, що цей проєкт більше про відбудову, тому хотів допомогти країні, заодно побачити нове місце і познайомитися з людьми. Все вдалося, навіть більше, ніж я очікував. Я уявляв, що більшість часу ми будемо щось будувати, а насправді у нас була досить насичена програма. Ми будували, вчилися, щось робили, створювали, знайомилися.
Справжній скарб «ВідНОВА:UA» — то люди. З учасниками програми ми підтримували одне одного і постійно допомагали. Також познайомилися з громадою, яка показала нам свій Тульчин. Я знав до того, що у них тільки є масло, яке я люблю. А з’ясувалося, що в місті класні та заряджені люди, зокрема кілька організаторів програми звідти родом, тож багато розказували. Так я дізнався про одну з найвизначніших пам’яток архітектури України — палац Потоцьких. Про те, що пісня «Щедрик» з’явилася також у Тульчині. Я побачив, як побудоване місто, і мене вразило, що люди там живуть настільки ж злагоджено і дружньо, як у селі. Коли є маленька громада, всі одне одному довіряють і співпрацюють. А ще ми куштували місцеву традиційну тиманівську кашу — з пшона зі шкварочками, капустою, молоком.
Зранку після підйому ми проводили руханку, це робив хтось з колективу — так ми заряджалися на весь день. Годували нас в готелі, сніданок був настільки насиченим, ніби організатори знали, яким потужним буде наш день, і намагалися надати нам якомога більше сил. Поки ми йшли до об'єкта, то співали. Ми відбудовували молодіжний простір, де тепер розвивається місцеве юнацтво. Робили не так багато, як могли — більшу частину брали на себе професійні будівельники, які виконували найважчі задачі, наприклад, підготовлювали для нас стіни, щоб ми фарбували. Але от я вперше користувався дрилем і шліфувальною машинкою. Тепер якщо треба буде робити ремонт, у мене вже є якийсь досвід.
Мені дуже подобалися наші атмосферні вечори біля багаття. І, хоч зібралися учасники від 18 до 35 років, ми не помітили цього розриву поколінь, навпаки були на одній хвилі й відчували одне одного. Були навіть люди з Києва, з якими ми виявилися мало не сусідами. Українці з Закарпаття і з Луганської області чудово розумілися та працювали як одне ціла. Це багато чого вартує.
Чого ми тільки не робили в межах програми. Зустрічалися з зірковими гостями, які розповідали нам цікаві історії з життя і ділилися досвідом. Мені запам’ятався Олександр Теренчук з серіалу «Одного разу під Полтавою» — він більше брав гумором і душевністю розмов, ділився розповідями про місто і село. В нас були також тренінги, наприклад, представники Суспільне.Вінниця розповідали про роботу журналістів і те, як підносити важливі теми. Дивилися виставу театру «Сузір’я», вчилися ліпити з глини, малювати, розфарбовувати футболки. Нас возили до місцевих підприємців, які розповідали, як відкривали перші бізнеси та вистояли під час війни. Ми в ці дні почувалися як зірки, яких мало не на руках носять.
Це все дуже надихало. До того ж якщо не ми будемо допомагати, то хто? Хтось це повинен робити. Ну от передамо ми ці завдання далі, іншому поколінню, а що за цей час станеться з країною і з кожним з нас? Я обрав для себе шлях розвиватися та таким чином розвивати країну. Чим швидше ми це почнемо робити, тим швидше Україна встане на ноги.
Насправді у нас дуже проактивна молодь, просто не кожен шукає можливості, проте багато хто готовий працювати, якщо їм їх запропонують. Програма «ВідНОВА:UA» якраз сприяє цьому. Вона залучає молодь з інших міст, а та щось змінює у своєму світогляді. У мене, наприклад, з’явилося тільки більше бажання подорожувати Україною. Більше знайомитися і більше відкривати.
Я розповідав друзям про цю програму і якраз коли я повернувся з Тульчина, вона проходила в моєму рідному Іванкові. То мої знайомі теж взяли участь і на собі відчули цей досвід. Я для себе зрозумів, що хочу брати все, що дає мені життя. Що не варто нехтувати можливостями, що не треба сидіти на місці. Навіть у військовий період можна не складати руки, а допомагати собі та іншим.
Програма «ВідНОВА:UA» реалізується Міністерством молоді та спорту України, Державною установою «Всеукраїнський молодіжний центр» та ГО «Центр політичних студій та аналітики«Ейдос» в межах проєктів UNDP «Підтримка громадянського суспільства та молоді» та «Сприяння безпеці людини в Україні через реагування на багатовимірну кризу, спричинену війною» за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Данії та Уряду Японії.
Авторка: Тетяна Капустинська
Related
content
content
